Магаданська область. Озеро Джека Лондона, озеро Танцюючих Харіусів
Наприкінці серпня 2008 року, здійснюючи Другу далекосхідну подорож і перебуваючи в Магаданській області, я вирішив відвідати озеро Джека Лондона – одне з найкрасивіших місць Колими. Щастя відкрити для себе цю перлину я мав у 2006 році, колі вперше мандрував крайнім Північним Сходом Росії. Чому озеро Джека Лондона називається саме так? В 20-х роках минулого століття його відкрила геологічна експедиція, у складі якої був якийсь романтик, котрий дуже любив твори відомого американського письменника. Він і запропонував назву, яка згодом стала офіційною. Загалом, озеро Джека Лондона є системою сполучених між собою озер. Одне з них – озеро Танцюючих Харіусів, походження його назви теж цікаве. Справа в тому, що в цьому озері, як і взагалі у водоймах Магаданської області, багато харіусів. А риба ця наприкінці липня – на початку серпня дуже любить поласувати комарами і мошками, сила-силенна яких кружляє над поверхнею озера. Харіуси вистрибують з води і хапають ротом комах. Якщо спостерігати за цим процесом зі сторони, то складається враження, ніби харіуси танцюють… Від найближчого населеного пункту – селища Ягідного – до озера Джека Лондона 62 кілометри. Перші 10 км – це відома Колимська траса, що являє собою добре втрамбовану і вкатану грунтівку. А далі – теж грунтівка, але вже розбита і років з тридцять ніким не ремонтована. У сотнях місць через дорогу біжать струмки, а річка Сухахи і її притоки перетинають дорогу п’ять разів. Їздять сюдою хіба що мисливці та рибалки, а в літній сезон зрідка – відпочиваючі. На попутну машину з рибалками чи мисливцями краще всього розраховувати у п’ятницю, суботу чи неділю. У серпні 2006-го я йшов до озера Джека Лондона упродовж двох днів, заночувавши в мисливському будиночку на 36-му кілометрі. Цього разу дістався до озера значно швидше, ніж у 2006 році. Перша машина довезла мене до 17-го кілометру, за її кермом сидів Олександр Петрович Коваль. Його батьки були репресовані в 1940-х роках: батько потрапив на Колиму з Вінниці, мати – з Саратовської області. Після закінчення строку ув’язнення вони не могли залишити Колиму, оскільки мали „пораженіє в правах” на кілька років. На Колимі побрались, на Колимі народився і син Олександр. І таких „корінних” колимчан, як він, в Магаданській області тисячі. На 17-у кілометрі Олександр Коваль звернув на своє улюблене місце риболовлі, а я пішов далі. Як і Колимська траса, дорога на озеро Джека Лондона будувалась наприкінці 1930-х років, коли недалеко від нього знайшли золото. До 60-х років ця дорога активно експлуатувалась, а після того майже не ремонтувалась. Проїхати по ній може тільки повноприводна машина, та й то в суху погоду. Дощів не було вже кілька днів, тому до найближчої водної перешкоди – річки Права Сухахи - дійшов швидко. Навкруги пахло хвоєю, по дорозі шмигали бурундучки – „колимські тигренята”. Праву Сухахи форсував вбрід, а коли обсихав на березі, через річку переїхали два мотоциклісти. Знову страхали мене ведмедями. Ну хоча б одного з них побачити! Пообідав біля річки, а коли зібрався йти далі, під’їхав „ГАЗ-66” – три чоловіки з двома собаками їхали рибалити на озеро Джека Лондона. - В кузові поїдеш? - Авжеж! - Сідай. Тридцять кілометрів до озера їхали півтори години, бо їхати швидко по „туристичній” дорозі в принципі було неможливо. Машину кидало з боку на бік, щохвилини вона по кілька разів підскакувала на каміннях. Люди терпіли, собаки теж. На 36-у кілометрі завернули до відомого мені мисливського будиночка. Озеро поруч з будиночком майже висохло, бо нинішнє літо на Колимі видалось надто спекотним. А сам будинок був пошкоджений ведмедями ще більше, ніж два роки тому – фанерні стіни „господарі тайги” проламали вже з двох сторін. Найцікавіше, що на дерев’яних нарах й досі лежала „олімпійка”, залишена мною в 2006-у. Переваливши через останній перевал і проїхавши кілька кілометрів по тундрі, „66-й” виїхав на край гірського цирку, на дні якого яскраво-синім кольором радувало очі озеро Джека Лондона – справжній „діамант” землі магаданської. Це, без перебільшення – найромантичніше місце у верхів’ях Колими. Озеро з мальовничими островами оточене надзвичайно красивими і неприступними зубцями відвісних скель гірського хребту Аннгачак з найвищою вершиною – піком Абориген (2586 м). Вузьке дзеркало озера в долонях модринових схилів нагадує фьорди Норвегії та озера Верхньої Шотландії. Воно розташувалось на висоті 803 м над рівнем моря, заповнивши своїми водами глибоку западину (найбільша глибина Озера Джека Лондона дорівнює 50 м). Тут – заповідні місця, природний парк державного значення і чудове місце для активного відпочинку. Коли я вперше побачив озеро Джека Лондона, воно було сірим і похмурим, бо такою ж була і погода. Тепер же воно постало зовсім іншим: яскраво-синім, спокійним і лагідним. Від берега до одного з островів, на якому розташована метеостанція, мчав моторний човен, залишаючи позаду себе на гладі озера „хвіст комети”. Зістрибнувши з машини, я вирушив по автомобільній колії (дорогою це важко було назвати) на схід, в табір відпочинку „Бойовий”, що знаходиться на березі іншого озера з не менш мальовничою назвою – озера Танцюючих Харіусів (разом з озером Джека Лондона воно складає єдину водну систему, сполучуючись кількома протоками, але його рівень на 10 метрів нижчий). Ще в Ягідному дізнався, що мій старий знайомий Володимир Вязніков вже не є директором „Бойового”, тому сподівався потоваришувати з новим керівником табору. На вході в „Бойовий” мене зустрів той же „вартовий” – опудало у вигляді людини в протигазі і з автоматом Калашникова. А от у самому таборі не зустрів жодної людини, хоча сліди її присутності були очевидні: кілька човнів на березі озера, піднятий прапор на флагштоку, закопчений чайник на ще теплих вугіллях. Вирішивши, що мешканці табору кудись ненадовго відлучились, я сів на дерев’яну колоду на березі і став чекати. Пройшла година, друга – нікого не було. Вже й посутеніло, а ніхто не приходив. Врешті-решт я влаштувався спати на дивані в табірній їдальні. Посеред ночі був розбуджений голосами кількох людей. Прокинувся, протер очі, включив ліхтар. У їдальню зайшло 6 чоловіків і жінка. Запитали мене: - Ви директор табору? - Ні, я гість. - А де ж директор? - Не знаю. Я тут з вечора, нікого не було. Нічні прибульці виявились працівниками лісового господарства з різних регіонів Росії (Магадан, Москва, Хабаровськ, Брянськ), що приїхали на якусь відомчу нараду в Магадан. Після наради їм було запропоновано відпочити на озері Джека Лондона і до „Бойового” вони дісталися на машині лише вночі. Повечерявши і керуючись приказкою „ранок вечора мудріший”, вони влаштувались спати в таборі у кількох будиночках-котеджах. Прокинувся о 8-й годині, умився в озері і скип’ятив воду на вогнищі для ранкового чаю. Сонце виблискувало на поверхні озера, у воді грайливо снували харіуси. Поступово пробуджувалися і сходились на берег озера працівники лісового господарства. Сонце припікало все більше і я скупався в озері. Вода виявилась холодною, адже озеро Танцюючих Харіусів, як і Джека Лондона, знаходиться в тектонічній западині і досить глибоке. Потім сидів біля багаття, обсихав і спілкувався з одним із місцевих лісників. Інші ловили рибу, готували віники для вечірньої лазні, пили горілку. Одним словом, народ відпочивав. А директора „Бойового” все не було. Він з’явився, коли сонце вже пройшло зеніт - це був невисокого зросту бородатий дідусь з перекинутою через плече шкіряною сумкою. З’ясувалось, що учора він відлучився з табору на острівну метеостанцію, щоб налагодити там якесь обладнання (це його „моторку” я бачив, коли споглядав озеро Джека Лондона), та й залишився на острові ночуват и. Познайомившись з „лісниками”, Микола Іванович (так звали директора „Бойового”), пішов готувати лазню. Я ж, бачачи, що „культурна п’янка” на березі озера Танцюючих Харіусів набирає все більших обертів, вирішив повертатись в Ягідне. Машин в бік Колимської траси не було, тому довелося йти пішки. Та перш ніж дійшов до мисливського будиночку на 36-у кілометрі, сталася одна цікава історія, початок якій був покладений ще в 2006 році. Справа в тому, що повертаючись тоді з озера Джека Лондона в Ягідне, я захопив з собою в порожньому єгерському будинку гумові чоботи, бо знав, що попереду буде величезна і глибока калюжа. Коли подолав калюжу, вирішив чоботи залишити на місці, бо вони мені вже не були потрібні. Щоб чоботи не мокли під дощем, поклав їх у старий і викинутий кимось холодильник, що лежав неподалік калюжі. „Хтось їх звідси забере”, – подумав я і спокійно рушив далі. Пройшло два роки, я знову йду з озера Джека Лондона по тій же дорозі. Калюжа за літо висохла, а холодильник лежав на тому ж місці, що й позаторік. Заради цікавості відкриваю його і бачу ... покладені мною туди гумові чоботи. Чи то упродовж двох років холодильник, викинутий на металобрухт, ніхто не відкривав, чи то чоботами п еріодично користувались з тією ж метою, що і я, – це залишилось загадкою... Пройшовши за вечір 16 кілометрів, заночував у добре знайомому мисливському будиночку. Прокинувся з першими променями сонця, які розфарбували хмари над сопками в яскравий червоно-помаранчевий колір. Нашвидкуруч поснідавши, рушив пішки далі. Жодна з машин мене не наздогнала і всі 36 км до Колимської траси відміряв власними ногами. По дорозі траплялися ведмежі сліди і „плантації” брусниці. Убрід форсував кілька річок і струмків, а також і доволі широку, але мілку річку Дебін (навесні 2007 року один з прольотів мосту через Дебін був зрізаний кригою) , вийшов на трасу і останні 10 км до Ягідного доїхав автостопом. Олександр ВОЛОЩУК
